Ендрік хоче якнайшвидше приєднатися до Реалу і готовий відмовитися від відпустки
Це наступна зірка Реала. Хто такий Ендрік, хлопець, що з дитинства знав, що він нападник
Історія форварда збірної Бразилії для The Players' Tribune і свого брата
Він один з найбільш перспективних гравців світу. Центральному нападнику Палмейраса і збірної Бразилії Ендріку всього 17 років. А мадридський Реал вже заплатив за нього 45 мільйонів євро і чекає літа, щоб хлопчина приєднався до їхньої команди.
Відоме видання The Players' Tribune попросило Ендріка розкрити людям історію життя своєї сім’ї. І він поділився нею через лист своєму молодшому брату.
Любий Ной, я тебе люблю. Це перше і найголовніше.
З першого дня я відчував, що ми маємо особливий зв’язок. Я ніколи не казав тобі цього, але коли ти мав народитися, то чекав, перш ніж я заб’ю м’яч.
Це правда, брате. Я тоді грав важливий матч, мені було всього 13 років, а ти все ніяк не хотів у цей світ. Годинник цокав і цокав, а мама й тато дивувалися, чого ти чекаєш. І раптом татові подзвонив його друг, який був на грі.
Він сказав: «Дуглас! Дуглас! Ендрік щойно забив!»
І саме в цей момент ти вирішив, що час народжуватися.
Коли я прийшов до лікарні, то зробив тобі подарунок. У мене не було грошей на іграшку, тож я приніс тобі золотий м’яч з турніру.
Розумієш? У нашій родині ми не народилися багатими. Але ми народилися у футболі.
Я не знаю, коли ти прочитаєш цього листа, адже зараз тобі чотири роки, і наше життя змінюється дуже швидко.
У найближчі кілька місяців я поїду до Іспанії, щоб грати за Реал Мадрид — так, команду, яку я завжди вибираю на PlayStation. Я знаю, що світ захоче знати історію нашої родини. І це божевільна історія, брате! Тож це мій шанс розповісти, як це було насправді. Мама й тато тут, щоб допомогти мені.
М’ячик зі скотча. З носка. Баскетбольний м'яч. Це не мало значення. Якщо він круглий, та й навіть якщо квадратний, мені хотілося вдарити його ногою.
Коли татові друзі подарували мені м’яч Brazuca з чемпіонату світу-2014, то я просто вивчав його кольори. Це була ніби картина. Я спав з ним! Футбол в нашій крові, брате.
Можеш запитати у мами, як я раніше представлявся людям.
– Як тебе звуть, дитино?
– Ендрік Феліпе Морейра де Соуза, НАПАДНИК.
Вони тоді сміялися з цього, розумієш? Який милий маленький хлопчик. Але брате, для мене це було важливо. Я була переконаний, що зроблю це. Мама ще досі плаче, коли згадує про це. Вона завжди казала, що слова мають силу.
Ми жили в місці під назвою Віла-Гуайра, і наше життя було зовсім іншим. У наступні роки ти почнеш чути про наше життя від інших. Вони будуть розповідати про біль і страждання. Але правда в тому, що у мене було дивовижне дитинство. Завдяки Богу, завдяки тому, чим пожертвували мама й тато і, звичайно, завдяки футболу.
Не думаю, що я тобі це розповідав, але коли я був приблизно твого віці, наша вулиця була на пагорбі. Ми тоді грали там у футбол з усіма хлопцями по сусідству, і одна з причин того, чому ми грали так добре, полягала в тому, що якщо м’яч скочувався з пагорба, то той, хто не влучив по воротах, мусив бігти за ним донизу.
Тож ти тікаєш від суперника, промахуєшся, а потім ще й біжиш за м’ячем, щоб він не закотився аж надто далеко. Це було виснажливо, але на вулиці були чіткі правила: не забив – біжи.
Я дуже сумую за тим часом, коли був просто дитиною, а футбол був просто грою. Коли ми з друзями просто сиділи і спілкувалися… Я дуже хотів би, щоб ми з тобою пережили ці дні разом, брате.
Коли я думаю про це, то радію і сумую водночас. Хороші спогади, до яких я ніколи не зможу повернутися, розумієш? Навіть погані спогади іноді бувають солодкими.
Коли виростеш, ти почуєш історію про «розмову на дивані». У Бразилії вже про це говорять, але більшість людей помиляються.
Кажуть, що ми були бідні, що в нас не було їжі. Але це неправда. Вони не знають маму. Вона завжди каже людям: «Я надто гарна матір, щоб дозволяти своїм дітям залишитися без їжі».
Щоправда, я бачив, як тато плакав того дня. Мені було 10 років, але, здається, тоді я вперше в житті зрозумів, що наша ситуація складна.
У нас на столі було завжди було достатньо того, що нам було потрібно. Але не завжди нам вистачало того, що ми хотіли. Розумієш різницю?
Нам завжди доводилося обмежуватися мінімумом. Тато каже, що одного разу я сів на диван і сказав: «Не хвилюйся. Я стану футболістом і витягну нас звідси».
До того дня я був просто дитиною, а футбол був лише грою. Після цього футбол став нашим шляхом до кращого життя.
Цілі – велика частина мого життя. Це мій спосіб розмовляти з Богом.
Коли я їхав до Палмейраса, то знав, що в школі та на тренуваннях буду харчуватися щонайменше два-три рази на день. На жаль, для мами це було не так просто...
Вона залишила своє життя вдома, щоб підтримати мою мрію в Сан-Паулу. У клубі було місце лише для мене, але вона сказала, що нізащо не відпустить мене самого.
Тато залишився працювати й надсилав нам гроші, а вона переїхала до мене в маленький будиночок і жила разом зі мною і кількома моїми товаришами по команді. Всі під одним дахом.
Але коли ми йшли тренуватися, їй не було з ким навіть поговорити. У нас не було ні телевізора, ні Інтернету, тож вона брала свою Біблію, йшла в пар і сиділа там, розмовляла з Богом.
Єдине, що вона справді мала та, — це стілець. Вона клала туди свою сумку, а коли ми лягали спати, вона спала на маленькому матраці на підлозі.
Розумію, тобі важко уявити, як мама спить на підлозі, але це правда. Так і було.
Часто мама рахувала наші останні гроші. Тато надсилав їх, але то були часи, коли це відбувалося не настільки швидко, вони могли йти по кілька діб.
У гарні дні, коли гроші тільки надходили, мама могла зварити нам всім сосиски. Але здебільшого нам вистачало тільки на самих себе. І ти не можеш навіть уявити, якою винною вона почувала себе, коли готувала, хтось інший відчував запах м’яса, питав чи буде щось для нього, а вона мусила відмовляти.
Це було для неї настільки боляче, що зрештою вона зовсім перестала готувати.
Пам’ятаю, були моменти, коли я був трохи голодний перед сном, питав у мами, чи є у неї щось, і вона відповідала: «Просто йди спати, Ендріку. Від сну це відчуття зникне».
Часом, коли у нас бракувало грошей, мама могла позичити трохи рису чи навіть трохи грошей. Але одного разу у неї не залишилося нічого. Не було ні грошей, ні можливості до когось звернутися.
Вона зателефонувала батькові і сказала: «Дугласе, я голодна... Я не знаю, що робити».
Він надіслав 50 реалів, але їх потрібно було чекати до наступного дня. Тож вона впала на коліна і попросила Бога допомогти їй.
Тоді вона взяла свою сумку і почала копатися у ній. І на самому дні знайшла там два реали. Дріб’язок. Але, насправді, божий дар.
Вона пішла в магазин і купила там хліб дводенної давнини. І якщо зараз ви запитаєте її про це, вона відповісти, що він був неймовірним на смак. Вона каже, що голод – це дуже дивне відчуття, від якого навіть черствий хліб смакує наче з раю.
Якщо чесно, було б краще, якби мені не доводилося розповідати тобі про це. Тому що голод — це погано. Сподіваюся, тобі ніколи не доведеться відчувати подібного. Але це важлива частина нашої історії.
Наступного разу, коли ти побачиш маму, обійми її та скажи спасибі. Тому що без її жертв у нас би не було того життя, яке ми маємо зараз.
Насправді, донедавна я навіть не знав багатьох з цих історій. Мама завжди приховувала свій біль, щоб захистити мою мрію. Я ніколи не бачив, щоб вона плакала. Вона ховалася у ванній, щоб я цього не помічав.
Вона багато разів дзвонила батьку і казала, що більше не може, що хоче повернутися додому. Але коли я приходив з тренування, і ми з хлопцями розповідали про свій день, про голи, які забили... Вона бачила, як сяють мої очі.
Тож вона залишалася. Для мене. Для нас.
А іншим разом вона може обійняти тебе і приготувати найкращий омлет у світі. Що б вона не робила, пам’ятай, що це все з однієї простої причини: вона завжди хоче для нас найкращого.
Тато теж багато чим пожертвував. Через кілька місяців він приїхав до Сан-Паулу, щоб підтримати нас, а потім поїхав у Палмейрас і попросив у клубу будь-яку роботу. Вони мали одну вакансію. У прибиральній бригаді всередині стадіону.
Він завжди мріяв опинитися в цій роздягальні, тому йшов на роботу з посмішкою. Там він пропрацював три роки. Спочатку прибирав сміття навколо стадіону, потім отримав підвищення – прибирав роздягальню першої команди. Він казав гравцям, що колись його син буде грати з ними.
Тому він обійняв тата і сказав: «Гей, Дугласе, дай-но мені свій телефон, хочу зателефонувати твоїй дружині». Тато сказав: «Моїй дружині? Чого ти хочеш від неї???»
Джейлсон сказав: «Я хочу, щоб вона розповіла мені, що з тобою відбувається. Ти ніколи нічого не їси. Все гаразд?"
Тато був надто збентежений, щоб пояснити ситуацію, тож Жаїлсон зателефонував мамі, і вона розповіла йому.
В дитинстві на барбекю тато сильно обпік руку. Все було настільки погано, що він ледь не втратив її. Йому давали сильні ліки для боротьби з інфекцією, і від цього його зуби стали слабкими. До того часу, він працював у Палмейрасі, всі вони повипадали. Тож він міг їсти тільки суп.
Жаїлсон зібрав гроші з усіх гравців, і вони допомогли тату зробити зуби.
Тоді тато казав: «Я мрію відкусити яблуко». Сьогодні, дякувати Богу, він може кусати будь-яку їжу, яку захоче.
Почекай, я забув розповісти тобі всю історію про тата…
Мама – наша скеля, а тато – наш друг. Так було завжди. Але в його історії є багато іншого, чого ти не чув.
Якщо ти думаєш, що мені було важко, то ти помиляєшся. Я народився в раю порівняно з татом. Коли він був хлопчиком, наш дідусь не завжди був поруч із сім’єю. Футбол теж був для нього виходом.
Коли йому було 15 років, тато пішов з дому й поїхав автостопом із Бразиліа до Сан-Паулу. Половину шляху він пройшов по шосе! Пройшов! Це довгий шлях, брате. Він навіть не сказав своїй мамі!
У нього з собою була тільки пара футбольних бутсів, дві 2-літрові пляшки: одна з водою, інша – з порошковим соком, а також пара багетів.
Він планував пройти перегляд у всіх клубах міста. Йому знадобився цілий тиждень, щоб дістатися Сан-Паулу. І ось, коли він нарешті прибув туди, то просто ходив і стукав у двері клубів. У нього не було ні грошей, ні куди піти заночувати.
Хтось з Сан-Паулу побачив як йому важко і дав трохи їжі з їдальні. Іншого дня жінка з благодійної організації побачила, як він спить під деревом у парку і запросила його до притулку. Таv було настільки тепло, він вже давно не мав ліжка, тож проспав перегляд наступного дня.
Уявляєш як це було? Він тиждень намагався дістатися туди, щоб здійснити свою мрію, отримав можливість потрапити на перегляд, але був настільки втомлений, що проспав його. Коли він розповів мені про це, брате, я не знав, сміятися чи плакати.
Була ще одна ніч. Татові не було куди йти, крапав дощ, тож він пішов на стадіон Палмейраса і спав під дахом квиткової каси. Йому не вдалося здійснити свою мрію, але він віддав заради неї усе.
Коли він повернувся до Бразиліа, то грав у місцевий футбол, щоб заробити собі на життя. Там не було зарплати. Вони грали з любові до гри. За невелику «допомогу». Тато грав за рахунок за електроенергію. Чи за маленький мішечок рису.
Коли я був маленьким, то я ходив з ним на кожен матч, бавився з м’ячем біля бокової лінії. Коли починалася перерва, то грала музика, всі гуляли, робили ставки, а я виходив на поле і робив трюки. Як думаєш, чому я співаю собі ті пісні, коли граю у футбол?
Коли тато бачив мене після ігор, то здивовано питав: «Ендріку, звідки, в біса, ти дістав кока-колу? Ти ж не вкрав її?»
«Ні, ні, я влучив у поперечину, а Дуду виграв 10 реалів. Він купив мені колу за те, що я допоміг йому виграти парі. Якщо я влучу ще раз, він купить мені шашлик!»
Мама каже, я приходив додому зовсім сивим від такої тривалої гри по пилюці. Ти ж знаєш, яка попеляста земля в Бразилії. Сподіваюся, знаєш.
Мамі доводилося вимивати мене, як собаку. І знаєш що? Тільки вона вимила мене – і я вже ракетою знову полетів на вулицю. Я народився у футболі.
Моя мрія була не просто моєю мрією. Це була мрія нашого батька, мрія нашого дідуся, мрія всієї нашої родини.
Думаєш, коли тато спав під квитковою касою на стадіоні Палмейраса, то не мріяв, щоб хоча б його син колись там зіграв?
Коли мені було 15 і я отримав професійний контракт у Палмейрасі, то, скажу чесно, у мене було все, чого я хотів у своєму житті.
Я зміг купити мамі будинок і перевезти обох наших бабусь із Чапараля, дуже небезпечного місця. Я досяг своєї першої мети, яку поставив тоді, під час розмови з татом на дивані: допоміг своїй сім’ї жити краще.
Який момент. Але також… яке полегшення.
За кілька місяців я поїду до Іспанії, а ти поїдеш зі мною. Реал Мадрид…. Це була моя третя мета, але я так і не наважився її записати.
Коли мені було 7 чи 8 років, у мене не було телефону чи чогось такого, тому я брав мамин комп’ютер і дивився моменти Реала.
Я знаю, що ти занадто малий, щоб пам’ятати ці імена, але я був одержимий тією командою сезону 2013-14 з Кріштіану, Модрічем і Бензема. Це були мої ворота в історію клубу.
Далі я почав заходити на YouTube і дізнаватися про Галактикос, а потім і про Пушкаша, Ді Стефано... Повір мені, у Мадриді ти дуже скоро ще більше почуєш про ці імена.
На YouTube можна дізнатися будь-що. Це як університет. Більше за всіх я дивився на Кріштіану. Не тільки на його голи, але й те, як важко він працював. І на те, що інші говорили про його менталітет. Від нього я дізнався, що наполеглива праця важливіша за талант.
Одного разу я сподіваюся зустріти його. Наразі мені це ще не вдалося. Але його син стежить за мною в Instagram, тож, сподіваюся, поки ти читаєш це, я вже отримав змогу потиснути йому руку.
Сподіваюся, у Реала та у моїй кар’єрі все буде гаразд, і тоді на мене підпишеться ще й Кріштіану! Можливо, і на тебе!.
Зустрітися з Кріштіану Роналду. Це мета номер 4.
Ми зустрілися з Флорентіно Пересом, він подивився татові в очі і сказав: «Реал Мадрид» буде єдиним клубом, який буде ставитися до Ендріка як до сина».
Ти повинен був бачити обличчя тата, коли він це сказав. Це справді багато значило для нього.
Я зустрів Беллінгема, того самого, який завжди забиває за мене на PlayStation. Всі називають його Джудом. Я сказав йому, що наступний гол святкуватиму так, як він. Тож я забив, надіслав йому відео в Instagram. І він його перепостив.
Я навіть отримав кілька порад від Роналдо Феномено. Усе це відбувалося наче уві сні.
Та найбільше я запам’ятав, як в роздягальню зайшов Модрич і поговорив зі мною. Його футболка з номером 10 висіла там. Він сказав: «Номер 10, а поруч має бути номер 9. Наступного сезону, може, сидітимемо разом».
Це зачепило мене до глибини душі. Я подумав: «Якщо Модрич вважає, що я гідний бути номером 9 Реала, то я справді повинен бути цього гідним».
Я ще не приїхав до Мадрида, але, сподіваюся, одного разу все ж одягну їхній номер 9.
У мене, насправді, була ще одна мета. На щастя, вона вже досягнута. Вона полягала в тому, щоб ти жив тим життям, якого хочеш.
Протягом трьох поколінь, а може й більше, наша родина гналася за мрією про футбол. Ми намагалися змінити наші обставини.
Але тепер ти можеш робити все, що хочеш. Ти можеш бути лікарем чи юристом, або, можливо, оскільки ми їдемо до Іспанії, країни Надаля та Алькараса, можеi стати професійним тенісистом.
Ти вже ганяєшся за м'ячем, як і я. Тож можеш бути й футболістом, якщо хочеш. Але ти нічого не мусиш. Більше немає цього стресу.
Просто насолоджуйся своїм життям. Живи його так, як хочеш, брате. Це мій тобі подарунок.
У житті ми не знаємо яким буде завтра. Ми не знаємо, що на нас чекає. Усе, що ми можемо зробити, це бути вдячними за те, що маємо.
Сподіваюся, тепер ти розумієш мене трохи краще, брате. Життя, яке ми маємо зараз, не звалилося на нас нізвідки. Ми досягнули його важкою працею і купою сліз.
Мама завжди каже, що все може розвалити одна помилка. І вона має рацію. У той момент, коли ми забудемо, звідки ми прийшли, ми ризикуємо заблукати.
Тому я дарую тобі історію нашої родини.
Мама їсть старий хліб.
Тато спить під квитковою касою.
Мама плаче у ванній.
Тато плаче на дивані.
Збережи цю історію у серці.
Люблю тебе, брате.
Від щирого серця,
Ендрік Феліпе Морейра де Соуза, НАПАДНИК.
Коментарі 0